1. Організація хірургічної роботи та структура хірургічних захворювань в умовах стаціонару.
Організація хірургічної допомоги включає первинну медичну допомогу, кваліфіковану та спеціалізовану
хірургічну допомогу.
Хірургічну допомогу поділяють на швидку, або невідкладну, якої потребують хворі з гострими хірургічними
захворюваннями та пошкодженнями, та планову, яку надають хворим з хронічними недугами.
Первинна невідкладна медична допомога хворим з гострими хірургічними хворобами та травмами
здійснюється бригадами швидкої допомоги, фельдшерсько-акушерськими пунктами та лікарями
травмпунктів.
Кваліфікована невідкладна та планова хірургічна допомога надається в загально хірургічних відділеннях,
центральних районних міських та обласних лікарнях на основі стандартів діагностики та лікування різних
нозологічних форм (міжнародні стандарти, адаптовані до України).
Розвиток хірургії зумовив виділення в самостійні дисципліни травматології, ортопедії, онкології, урології,
дитячої хірургії та ін., тому спеціалізована допомога надається у відповідних відділеннях.
Велику роль у забезпеченні кваліфікованої та спеціалізованої допомоги населенню відіграють хірургічні
клініки медичних університетів, розташовані на базах загальнохірургічних відділень міських та обласних
лікарень і науководослідні інститути.
2. Загальні принципи розпізнавання та формування клінічного діагнозу. Принципи діагностичного
мислення. Попередній (синдромний) діагноз: принципи формування (методи діагностики, методика
формування, схема формування попереднього діагнозу).
Загальні принципи розпізнавання та формування клінічного діагнозу:
Збір анамнезу: лікар збирає інформацію про скарги пацієнта, його медичну історію, спостереження та
інші важливі дані.
Фізичне обстеження: лікар проводить обстеження пацієнта, оцінює його симптоми, фізичні ознаки та
результати досліджень.
Лабораторні й інструментальні дослідження: виконуються необхідні тести, аналізи крові, сечі,
зображення (рентген, УЗД, МРТ тощо), що допомагають уточнити діагноз.
Принципи діагностичного мислення:
Аналіз симптомів: лікар докладно вивчає симптоми пацієнта, їх зв'язок з хворобою та взаємодію між
ними.
Розпізнавання синдромів: лікар встановлює типові синдроми, що характеризують конкретні
захворювання.
Вибір найбільш ймовірного діагнозу: лікар, на основі аналізу симптомів і синдромів, обирає найбільш
ймовірний діагноз.
Попередній (синдромний) діагноз: принципи формування:
Збір даних: лікар збирає інформацію про симптоми, результати досліджень та обстежень пацієнта.
Аналіз даних: лікар аналізує отримані дані і встановлює зв'язок між симптомами та можливими
діагнозами.
Встановлення ймовірності: лікар оцінює ймовірність кожного можливого діагнозу на основі наявних
даних.
Підтвердження діагнозу: лікар може призначити додаткові дослідження або провести спостереження
для підтвердження попереднього діагнозу.
Методика формування попереднього діагнозу може варіюватися в залежності від специфічних
симптомів та стану пацієнта. Зазвичай, лікар використовує систематичний підхід, з'єднуючи клінічний
досвід, наявну літературу та результати досліджень для зроблення попереднього діагнозу.
Схема формування попереднього діагнозу:
Збір анамнезу та фізичне обстеження.
Аналіз симптомів і синдромів.
Встановлення найбільш ймовірного діагнозу.
Додаткові лабораторні й інструментальні дослідження для підтвердження діагнозу.
Постійне оновлення діагнозу на основі нової інформації та результатів лікування.
3. Клінічний діагноз. Нозологічний принцип діагностики. Синдромний принцип діагностики.
Клінічний діагноз: Це остаточний діагноз, який ставиться лікарем після аналізу всієї доступної інформації,
включаючи симптоми, результати обстежень та досліджень. Клінічний діагноз є основою для подальшого
лікування та управління пацієнтом.
Нозологічний принцип діагностики: Цей принцип базується на класифікації хвороб і захворювань за
специфічними критеріями. Лікар використовує систему нозологічних одиниць, таких як хвороби, синдроми
